Викладач курсів «Фотографія як спосіб висловитись», «Цифрова вишивка», «Комп’ютерна грамотність», «Оператор верстатів з ЧПК» та «Лазерні ЧПК технології» у Центрі Освіти Дорослих
Синергія творчості та технологій
Павле, у вас неймовірний діапазон курсів: від цифрової вишивки та фотографії до лазерних верстатів із ЧПК. Що об’єднує ці, на перший погляд, такі різні напрями? Яка їхня спільна філософія?
Я є прихильником мистецької школи Баугауз, ще довоєнної німецької школи. Її суть полягала в максимальному поєднанні мистецтва з ремеслом. Тож у всьому я бачу творчі, мистецькі нахили і до всього намагаюся підходити з мистецької точки зору. Навіть перший курс, який я викладав в освіті дорослих, «Фотографія як спосіб висловитись», я прийшов сюди працювати передусім як митець. Раніше я якось соромився себе так називати, а зараз вже вважаю себе митцем, і нема чого це приховувати.
Хто ваші студенти? Чи є серед них люди, які прийшли вчитися «з нуля», ніколи не тримавши в руках камеру і не бачивши сучасних верстатів?
Так, і саме в цьому, мабуть, і полягає складність викладання серед дорослих: рівень підготовки дуже відрізняється. Дуже часто доводиться шукати окремий підхід до кожного. Є люди, які приходять досить просунутими, їм просто треба «наповнити» знаннями. А є ті, кому треба ще допомогти відчинити двері у цю справу.
Технології для життя та професії
Програмування верстатів із ЧПК та лазерні технології звучать як складна інженерна справа. Як вам вдається пояснити ці процеси простими словами, щоб у студентів зник страх перед «складною технікою»?
Звісно, доки бракує знань, страх є, і людина діятиме дуже обережно. Але коли студент опрацював базу, ретельно навчався і знає, що і чому робить, ніякого чаклунства не існує. Я з першого заняття кажу своїм студентам: штучного інтелекту теж не існує. Все роблять люди, і так ми прибираємо фактор випадковості. Якщо машина поводиться незрозуміло, це не проблема з машиною, це означає, що ти десь допустив помилку.
Курси «Оператор верстатів з ЧПК» та «Лазерні технології» – це прямий місток до працевлаштування чи відкриття власної справи? Чи є вже реальні приклади, коли ваші випускники почали заробляти чи створювати власні вироби на продаж завдяки цим навичкам?
Щодо ЧПК, лазерного і фрезерувального обладнання, ми стартували лише кілька місяців тому, тож усе ще в процесі. Але вже є показовий приклад: серед наших випускників, наприклад, власник рекламного агентства, який раніше замовляв роботи в Одесі чи Миколаєві й не міг контролювати процес виробництва. Заглибившись у тему на курсі, він тепер розглядає можливість власного розширення. А курс «Цифрова вишивка», який ми читаємо вже не перший рік, дав більше готових прикладів: є люди, які створили власний бізнес; є ті, хто вже працював на швейних підприємствах із вишивальними машинами й підвищив там свою кваліфікацію; а є й такі, хто взагалі не планує купувати обладнання, а просто створює дизайни-файли для цифрової вишивки і продає їх на маркетплейсах. Це теж робочий спосіб заробітку.
Культурний код та терапія
Курс «Фотографія як спосіб висловитись» має дуже глибоку назву. Про що сьогодні намагаються «висловитись» ваші студенти через об’єктив? Які головні теми чи емоції вони фіксують у своїх кадрах?
Дуже по-різному, і водночас є щось спільне для всіх робіт, усіх проєктів, які ми показували на випускних виставках. Я б сказав, що це або бажання, або небажання помічати війну. Одні хочуть донести її у власному баченні, у власному ключі. Інші, навпаки, через цей самий вплив намагаються ігнорувати війну і звертаються до відпочинкових тем, до минулого. Але є й дуже прямі роботи, коли люди знімають будівлі в нашому місті, що постраждали навіть від часткової окупації.
Цифрова вишивка – це дивовижне поєднання традицій та сучасних технологій. Що саме створюють студенти? Чи можна сказати, що для багатьох це стало арттерапією та способом відволіктися від щоденного стресу?
Перше питання, яке я чую від студентів на першому занятті, завжди одне: «А ми будемо вчитися робити дизайни хрестиком?» Потім вони розуміють, що це не так просто, так само як непросто вишивати хрестиком і руками. Але вже на останніх заняттях ми якраз і робимо дизайни з вишивкою хрестиком, тож ця мрія здійснюється.
Вплив на громаду та життєстійкість
Як ваші курси впливають на згуртованість мешканців громади? Чи помічаєте ви, що студенти об’єднуються у команди, допомагають один одному або створюють спільні проєкти під час навчання?
Звісно, курси об’єднують людей. Я бачу, що в людей з’являється дуже багато спільних знайомств. Повертаючись до фотографії: ми навіть започаткували місцевий фотоклуб, справжній мистецький фотоклуб, а не просто зустрічі фотолюбителів. Збираємось приблизно раз на місяць, обмінюємось думками, робимо портфоліо-рев’ю одне одному, що допомагає рости. Дуже сильно об’єднують людей і майстер-класи: буває, приходять люди, які навіть не перетиналися на курсах, а після майстер-класу обмінюються контактами і починають спілкуватися.
Чому, на вашу думку, інвестиції локальних фондів громад у такі освітні простори й курси — це не просто про «навчання», а про стратегічне виживання та розвиток українських громад прямо зараз?
На цю тему можна говорити дуже довго. На жаль, попри існування Міністерства культури, держава по-справжньому не звертає уваги на такі речі. Але наші партнери, які нам допомагають, розуміють: саме культура, і не лише культура як мистецтво, а й культура праці, формує громаду. Для мене це якийсь ментальний рівень. Ми прямо зараз створюємо те, чого не мали навіть до війни, можливість будувати громаду з підвищеним рівнем цього менталітету. Це, мабуть, єдиний по-справжньому позитивний момент у всьому, що зараз відбувається. Люди об’єднуються саме за цим менталітетом, ми рухаємось вперед і бачимо перед собою спільну мету.
Бліц-запитання
Який найнезвичайніший виріб створили ваші студенти на лазерному верстаті або під час занять із цифрової вишивки?
Насправді все, що роблять люди, для когось іншого виглядає незвичайним. Але якщо конкретно: на останньому випуску на лазерному верстаті мене дуже вразило, що люди масово хотіли «на море», і ми різали лазером пальми. У вишивці теж багато моря, України, дельфінів. А по прямій до моря звідси приблизно сто кілометрів (сміється).
Найбільше відкриття, яке ви зробили для себе як викладач, працюючи з дорослою аудиторією в громадах?
Головне відкриття: я завжди був людиною, скажімо так, дещо закритою. І зараз я зрозумів головне: незалежно від мого бекграунду, мені є що передати людям і чим з ними поділитися. Коли я це усвідомив, почав ставитися до цього набагато відповідальніше, ніж планував спочатку. Ми постійно на зв’язку з багатьма студентами: хто дійсно «зачепився» за цю справу, продовжує звертатися за порадами чи ділитися своїми досягненнями. Точної статистики випускників не назву, десь у районі сотні. Але тут головне не кількість: наприклад, на курсі ЧПК я принципово тримаю не більше чотирьох учнів у групі, буває навіть ділимо на підгрупи через різний рівень підготовки. Я завжди відкритий і готовий ділитися своїм досвідом.
Розмову записала Олена Білик, Фонд громади Вознесенська